Мене мають поховати у неділю. Неділя – не надто вдалий час для траурної церемонії. Але що вдієш, коли я померла в п’ятницю, та ще й в таку спеку – далі тягнути нема куди. Я ніколи не вміла холоднокровно планувати свої вчинки на багато днів уперед. Отак і померла цілком несподівано, ввечері у п’ятницю, підозріло тихо, та ще й посеред літа, коли більшість порядних громадян отримує відпустки і вирушає на відпочинок.

Найгірше зараз моєму чоловікові. Коли я вже з подивом розглядала сама себе, стоячи за два метри від ліжка, – геть як в кіно, – він ще приніс мені теплого питва і хотів поправити плед. Тепер він аж синій якийсь, плаче, як дитина. Варто було б сказати сину, щоб був уважним, не дозволяв батькові пити забагато валокордину, але як сказати, щоб не перелякати їх остаточно? Сиджу оце в кріслі, за звичкою підібгавши ноги, і дивлюся, як чоловік ридає на колінах біля моєї постелі, розгойдується, мов сновида, охоплює руками голову. Бідний мій, бідний. Я б навіть повернулася в своє тіло, аби його заспокоїти, але воно, здається, вже трохи схололо і якось зменшилося – я не влізу назад. Боляче в цій ситуації те, що я не можу, скажімо, погладити його по щоці, поправити волосся, поцілувати. Вірніше, я можу, але він цього не відчує. Це дуже погано. Щось мушу із цим вирішити.

Взагалі-то найстрашніше – навіть не смерть, не біль від утрати рідної людини, притуплений і не до кінця усвідомлений у ці перші дні, а оті всі клопоти, крізь які треба пройти, виряджаючи її в останню путь. Біганина, нічого не варті звичаї, формальності, нікому не потрібні папери. Запах чужих людей, дерева й лаку від труни, шурхіт штучних квітів на вінках. Ну, і отой моторошний траурний оркестр: коли він бере перші ноти, бідолашне серце підскакує, вдаряється в піднебіння, обливається кров’ю, а потім стрімко летить вниз і вивалюється, перепрошую дуже, через задній прохід. Втім, ще за життя я всім дала ясно зрозуміти, що бажаю бути похованою без оркестру.

Смерть не страшна, просто важка. З кожною смертю близького тебе самого стає все менше в цьому світі; мав би стати легким, злітати з поривом вітру, а стаєш важким, сила тяжіння присмоктується намертво і вже не відпускає. А от страхатись нема чого, абсолютно. Наші мертві, по суті, мертвими є лише тих кілька днів, поки лежать у труні під рідним дахом, поки їх не закопають. Всю решту часу вони живі – всередині нас і самі по собі. Звичайно, попереду в моїх хлопців ще буде жахливе повернення із цвинтаря в цілковиту порожнечу, коли їм доведеться пройти по розтоптаних квітах, кілька годин тому розкиданих у дворі перед моїм гробом, підібрати на підлозі передпокою загублену пластикову ромашку, відіпрати з наволочки три плямки крові, яка крапнула туди, коли я востаннє закашлялася, а потім згадувати, як гутаперчево пручалася моя ще тепла рука, коли вони удвох вдягали на мене улюблений светр. Але для того, щоб відбулося і все це, і ще багато іншого, їм потрібно зробити найважчий ривок – організувати мій похорон.

( Read more... )

Тут чи з собою

Є такі паскудні думки, що люблять відвідувати кілька голів одразу. Вони вміють здаватися до біса вдалими, тому ті, кого вони навідали, довго огранюють їх, одночасно повторючи в різних місцях землі – а інколи навіть через стінку! – одне й те саме своїми словами. А іноді, що цікаво, тими самими словами. І от спробуй комусь потім довести, що це твоя думка, маленький сірий шматочок мозку, вийнятий з твоєї голови, а не вкрадений із сусідської. Є щасливі люди, яким вдається вирахувати цих негідниць майже одразу : вони проганяють їх з ганьбою і не підпадають під їхню владу. А ті, чию пильність приспано милими писками таких думок, довго колишуться на хвилях захоплення ними, поки не чують підступу нюхом, хапаються за дрючка – ах ти! – а думка зареготала і дременула геть, виблискуючи п’ятами і ховаючи в пазусі кавалок тебе. Так, ці думки схожі на циганок. Яркові лише сьогодні зранку одна така нашептала, що любов обминає тих, хто її прагне, зате нав’язується тим, хто про неї й думати забув. Ярко радий був би вважати це власним відкриттям, осягненням бодай якоїсь правди – за двадцять сім років годилося б мати у своєму духовному портфоліо хоч трохи серйозних надбань – але його, виявляється, з чимось подібним випередив Шекспір. Сам Шекспір! Ярко іде на роботу пішки і розуміє, що йому хочеться полаятися вголос із першим зустрічним, але це так само нереальна процедура, як і вихід на зв’язок з марсіанами шляхом стукання зубною щіткою по батареї.

( Read more... )

Продовження

Планета Земля, материк Євразія, частина світу Європа, країна начебто в центрі частини світу, місто, теж, в свою чергу, в цетрі цієї країни. Післяполуденна пора голоду. У цей час до МакДональдзу вчащає вся місцева азійська діаспора. Арабські юнаки, відіслані своїми багатими родинами вчитися в медичному університеті, і їхні жінки, завжди вдягнені не по сезону, так, що холодно дивитися на їхні босі ноги в кольорових капцях. Турки-співробітники фірми „Астеліт”, які не бояться, що їм підкладуть шматок свинини в їхній законний гамбургер. Є тут і африканці – теж студенти-медики, або спудеї політехніки, які просто на столах розгортають таємничі креслення і жваво говорять над ними своєю пташиною мовою. Є тут і Хухуа Гігла Варламович, полум’яний аджар, генпідрядник більшості масштабних міських будівництв, чотири пальці з десяти в нього прикрашено золотими гайками, дві з яких оздоблені діамантами. Є тут Аліна Петрівна Шіу, колишня дружина ресторатора-корейця, Провідний лідер, володарка семи діамантових джмелів від компанії „Мері Кей”, минулорічна Королева Кола Визнання компанії, підтоптана жінка зі старим лицем, густо вкритим косметикою, і молодечою фігуркою, в джинсах, що заледве тримаються на кліторі, набряклому від споглядання пітних, розпашілих юнаків. І багато, багато інших. Ще трохи – і скляний розцяцькований кубик остаточно перетвориться на смагляву резервацію, написи „Дякую” на бляшаних баках для сміття розплавляться і перетворяться на арабську в’язь, спітнілі дівчатка за касами вигукуватимуть „Вільна каса!!!” кабовердійською креольською, а Ярків напарник, що миє людям ноги під столами патлатою мокрою щіткою, усміхатиметься й казатиме „Перепрошую!” на чистісінькій мові кіньяруанда.

( Read more... )

М.істерія

Опівдні важка синя муха піднімається зі смітника за містом, несучи на своїх волохатих ніжках мікроскопічні частинки щойно покуштованої тухлої риби. Над скелястим хребтом сміття кричать ворони і ширяють наповнені вітром кольорові пакети. Муха починає довгу подорож, ловлячи висхідний потік повітря. Стартує вище дахів передмістя, мініатюрного навіть з висоти її польоту. Але тривалий час летіти високо не виходить – речі земні притягують, як невідомий їй прилад магніт. Муха сідає перепочити на потилиці рябої корови, що пасеться у вологій луці над річкою. Потирає лапки і сміється з цієї дурепи, яка безладно махає хвостом туди-сюди, а її, мухи, навіть не зауважує. Знову злітає, робить запаморочливий пірует в повітрі і отямлюється поміж дерев сільського цвинтаря. Тут густа тінь і прохолода, птахи, оглухлі від власних співів і через те незвично гучні. Приваблена гострим запахом поту, муха всідається на голу спину гробаря. Ухаючи з кожним новим зусиллям, він копає для когось могилу, стоячи вже по коліна в рудій ямі. На сусідньому надгробку всміхається чоловічий портрет, муха прилипає до великої краплини поту на гробаревій лопатці. Він відпускає заступ і ляскає себе через плече по спині, якраз там, де чухається. Контужена муха, мов куля, відстрілюється від нього по діагоналі і летить нескінченно довго, не обираючи напрямку, поки знесилено не падає на купу оббілованого м’яса. У залі м’ясобійного цеху півтемрява, важко пахне кров’ю, і це додає їй трохи сил. Але, повзаючи по свіжообідраній туші, муха зауважує, що тут однаково забагато люду. Вікно, крізь яке вона сюди потрапила, все ще прочинене – треба мандрувати далі. Вузька вулиця, будинки все вищі, балкони, кватирки, бетонні огорожі – доводиться летіти довго, поки не трапляється мале зелене подвір’я, де шурхає під вітром випрана білизна. Муха гойдається на безберегому простирадлі, заколисана, вже починає бачити пообідній сон, але новий порив вітру струшує її з ложа. Вона робить великий стрибок – і ось уже повзає по жовтих квітах без назви, зате з різким запахом. Десь поза квітами, спершись ліктями на підвіконня, сидить бліда дівчина і сумно дивиться надвір, але муха не зважає на те – досить і своїх проблем.
Продираючись далі крізь хворобливу топографію спального району, муха точно знає, що в отій квартирі на сьомому поверсі нині варили самогон, а на пустирі догниває тушка здохлого горобця. Вона довго кружляє у дворі лікарні, де купкою лежать вирізані апендикси, рештки абортованих ембріонів і якісь покраяні пухлини, чекаючи часу, поки, втираючи губи, вийде бадьорий двірник, обкладе всю купу трісочками і підпалить. Прямує далі, а будівлі поступово стають усе шляхетнішими, плутанина вулиць вже підвладна незбагненній логіці. Муха летить над хідником дуже низько і дуже майстерно. Хитро вивертається між зубів молодого пса, якого вигулює пані в картатому береті, котра ниє і просить Джоніка бути чемним песиком, не стрибати і не клацати зубами. Заплутується у волоссі домогосподарки, котра щойно вклала спати дворічного сина і тепер вийшла на полуденну пробіжку для блага фігури – дивно, і не соромиться бігати центром міста у спортивних трусиках. Муха ловить ще один висхідний струмінь повітря, на якому зноситься високо-високо – аж до замку на горі. Пролітає транзитом королівські палати крізь два стрільчастих вікна, зайву секунду покружлявши над ліжком з балдахіном із важкого гаптованого оксамиту і продзижчавши над вухом молодої екскурсоводки. Знову опинившись на вулиці, присідає на яблуко, найбільше серед краму зеленаря пана Юзя, і злітає за секунду до того, як яблуко бере миршава студентка, переконана, що найсвіжіші овочі і фрукти – на вуличних розкладках. Поки вона вгризається у просочений смогом фрукт - саме в тому місці, де щойно сиділа муха, - остання бере різко вгору і залітає у величезну, висотою на всю стіну кімнати, прочинену шибку на останньому поверсі старого будинку.
Вона кілька разів проноситься зовсім низько над ліжком, на якому, з головою накрившись покривалом від яскравого сонця, спить чоловік. Від польотів мухи здіймається вітер, що жене пухнасту темну хвилю волосся на його маківці, але солодкої дрімоти не порушує. Йому сниться, що горбами, гострими і необ’ємними, наче вирізаними з картону, біжить кінь, сірий, як нічна заметіль, і з-під копит в нього бризкає розбите дзеркало. А тим часом з читаної вчора книжки, яку на підлозі гортає протяг, сиплеться різноманітна живність, балакучі папуги неймовірних кольорів порскають крилами навсибіч, перевалюються через абзаци незґрабні алігатори, сполохані тарпани дріботять у темний кут під ліжком, мавпи регочуть і жонглюють розсипаними літерами. Мангрові ліси, ворушачи у повітрі коренями, обступають ліжко, і стає важко дихати. Чоловік робить здивовану гримасу, але ще не прокидається. Бо не хоче. Це Бранко. Він тут живе.
( Read more... )

Part 2
Part 3
Part 4
Part 5
Part 6, The End

Спадок білої крові

Він дивиться, і це як війна. Це війна, це смерть. Кінь блідий зі своїм вічним вершником торохкають кістками над містом, і темні хмари осідають все нижче, нижче. Ну чого ти, чого? Ти ж хотів спати, то чому не спиш? Ой люлі-люлі, прилетіли гулі... Спи, милий, або роби все, що схочеш, тільки не дивися на мене, заради Бога.

Мені часто казали в юності, що я успадкувала важку зірку своїх прабаби та бабуні. Мовляв, любов, війна, бідність, людський поговір, мандри без пристанівку. Успадкувала чи не успадкувала – справа окрема, а сюди я приїхала шліфувати свої малярські здібності. Так сталося, що моє місто більше, а художньої академії там нема. А це – менше, і тут вона є. Хоча й не дивно, містечко гарне. Ось.

Він почався із оголошення про хату до винайму. Мала ж я десь мешкати, ось і шукала. У приватному секторі, сказали мені, може бути значно дешевше. Тому я проглядала саме ті оголошення, що стосувалися хат у приватному секторі, і з одного такого почався він. Серйозно, там так і написано було під оголошенням – Марко. Марко проклятий, гмикнула я тоді. Потім з’явився його голос по телефону, м’який, наче призначений для оповідання казок і виспівування колисанок, вимова з кумедними подовженими голосними. А тоді прийшов і він сам.

( Read more... )